Слишком сложно? Тогда запросите консультацию специалиста!
Наша компания занимается тем, что помогает студентам выполнять различные учебные работы на заказ. Вы можете ознакомиться с перечнем выполняемых работ, а так же с их стоимостью на странице с ценами.
| Вікові групи дітей | Виховні групи дітей | Кількісні показники оптимальної наповнюваності |
| Діти 1-го року життя | Молодша ясельна (немовляча) група | До 3-х дітей |
| Діти 2-го року життя | Середня ясельна група | До 5-ти дітей |
| Діти 3-го року життя | Старша ясельна група | До 7-ми дітей |
| Діти 4-го року життя | Молодша група | До 9-ти дітей |
| Діти 5-го року життя | Середня (середульша) група | До 11-ти дітей |
| Діти 6-го року життя | Старша група | До 13-ти дітей |
| Діти 7-го року життя | Найстарша (підготовча) група | До 15-ти дітей |
Як видно з наведеної табл. 3.9, наповнюваність груп враховує психогігієнічний принцип наступності процесу поетапної соціалізації особистості у дитячому осередку, який виконує функції оберігально-тренувальної моделі родинного (субродинного) утворення.
Педагогічна ідея співродинності, висунута нами, має бути втілена не тільки в дитячому колективі дошкільного закладу як оберігально-тренувальному осередку ранньої соціалізації дошкільників, а й у реалізації нової функції загальносуспільної мережі дошкільного виховання – функції забезпечення соціально-педагогічної опіки, піклування, індивідуального виховання і культури здорового психічного та фізичного розвитку дітей дошкільного віку, що перебувають у несприятливих умовах домашнього утримання. Дана соціально-педагогічна функція дитячих дошкільних закладів має виразні соціально-психогігієнічні аспекти, оскільки дозволяє виявити й оцінити ступінь психогенності мікросоціального середовища, включаючи неблагополучні умови життя дитини в сім’ї, попередити їх несприятливий вплив на дитячий психосоціальний і фізичний розвиток. При необхідності дитина за фаховим висновком соціальних працівників дошкільного закладу, згодою батьків або згідно з іншими умовами, передбаченими законодавством, може бути вилучена з несприятливого мікросоціуму та інтернована до відповідного виховного осередку (групи).
Здійснення даної функції визначено статтею 22 Закону України «Про освіту» як «соціально-педагогічний патронаж», що є суспільно-державним обов’язком всієї освітньої системи, включаючи заклади дошкільного виховання: «Соціально-педагогічний патронаж у системі освіти сприяє взаємодії закладів освіти, сім’ї і суспільства у вихованні дітей, їх адаптації до умов соціального середовища, забезпечує консультативну допомогу батькам, особам, що їх замінюють. Педагогічний патронаж здійснюється соціальними педагогами» [190, с. 13].
Таким чином, практичне здійснення соціально-педагогічного патронажу, враховуючи його психогігієнічні аспекти, належить до компетенції соціальних педагогів, які, працюючи з дітьми дошкільного віку, повинні мати відповідну фахову освіту зі спеціальності «Дошкільне виховання».
На рівні початкової, базової і повної загальної середньої освіти освітнє стимулювання забезпечує стратегічну умову суспільного розвитку, що полягає у загальності і обов’язковості середньої освіти для кожного члена суспільства – громадянина держави.
Найголовнішою засадою, що забезпечує привабливість загальної середньої освіти, є її якість. Якість загальної середньої освіти визначається рівнем освіти й кваліфікації педагогічних кадрів, відповідністю їх освіти й кваліфікації змісту навчальних предметів, які викладають ці фахівці, змісту виконуваної ними навчальної та виховної роботи в цілому.
Для визначення кваліфікаційної якості педагогічного забезпечення загальної середньої освіти нами була розроблена відповідна методика її оцінки. Дана методика полягає у встановленні коефіцієнту якості педагогічного персоналу і загального коефіцієнту освітньо-кваліфікаційного рівня педагогічного персоналу початкових, базових і повних середніх загальноосвітніх закладів.
Коефіцієнт якості педагогічного персоналу визначається відношенням чисельності працівників з повною вищою педагогічною освітою, здобутим освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліст, магістр, які працюють на посадах відповідно до присвоєної кваліфікації за дипломом (проводять навчальну, виховну, організаторську, методичну роботу, яка є їх основним навантаженням), до загальної чисельності педагогічних працівників з повною вищою освітою – кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра.
Відповідність виконуваної педагогічної роботи присвоєній кваліфікації за дипломом про повну вищу освіту визначається за основним навантаженням, яке не може бути меншим за половину всього його обсягу (50% годин річного навантаження педагога). Коефіцієнт якості (С) педагогічного персоналу визначається за формулою:
| А | = С, | (3.1) | ||
| В |
де чисельник (А) – кількість педагогічного персоналу з відповідною повною вищою освітою (відповідний педагогічний персонал); а знаменник (В) – загальна чисельність педагогічного персоналу закладу освіти, району, міста, області, держави.
Визначення і систематичне відстеження коефіцієнту якості педагогічного персоналу забезпечує суспільну норму, яка несе в собі відповідну міру психічної регуляції діяльності учасників навчально-виховного процесу, усуваючи цим самим виникнення змістовних неузгодженостей навчання, вакуумів навчального змісту і пов’язану з цим невизначеність, що збільшує тривожність, викликає підвищену напруженість взаємин «учень-учитель», створює насичене психогенне середовище.
Загальний коефіцієнт освітньо-кваліфікаційного рівня педагогічного персоналу визначається відношенням чисельності педагогічних кадрів з повною вищою педагогічною освітою, здобутим кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра і загальною чисельністю педагогічних працівників.
Загальний коефіцієнт освітньо-квапіфікаційного рівня (К) педагогічного персоналу визначається за формулою:
| М | = К, | (3.2) | ||
| В |
де чисельник (М) – є кількість педагогічних працівників з повною педагогічною освітою, здобутим кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра; знаменник (В) – загальна чисельність педагогічних працівників.
Педагогічно-психогігієнічний контроль за діяльністю органів державного управління освітою, освітніх закладів включає в себе систематичне відстеження як коефіцієнта якості та загального коефіцієнта освітньо-кваліфікаційного рівня педагогічного персоналу, так і проміжних показників, які дають змогу з’ясувати внутрішню картину освітньо-кваліфінаційної норми, а разом з цим – міру якості психічного унормування діяльності учасників навчально-виховного процесу.
До таких проміжних показників належить відношення чисельності педагогічного персоналу з відповідною повною вищою педагогічною освітою та освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра і загальної чисельності педагогічних працівників з відповідною базовою педагогічною освітою та кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, бакалавра; відношення чисельності педагогічних працівників з відповідною вищою педагогічною освітою не нижче базового рівня та освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста, бакалавра і загальної чисельності педагогічних працівників. У першому випадку буде виділено рівневий коефіцієнт якості (Р), що визначатиметься за формулою:
| N | = Р, | (3.3) | ||
| Д |
де чисельник (N) - кількість працівників з базовою педагогічною освітою та кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, бакалавра: знаменник (Д) - кількість працівників з повною вищою педагогічною освітою та кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра.
У другому випадку проміжний показник відображатиме відповідність педагогічної освіти без урахування її рівневості:
| Д + N | = Q, | (3.4) | ||
| В |
де Q – коефіцієнт відповідності педагогічної освіти виконуваній педагогічній діяльності.
У цьому варіанті, крім функції педагогічно-психогігієнічного контролю, коефіцієнт відповідності виражає дотримання загальнодержавної освітньо-кваліфікаційної норми, визначеної статтею 54 Закону України «Про освіту» щодо кадрового забезпечення сфери освіти: «1. Педагогічною діяльністю можуть займатися особи з високими моральними якостями, які мають відповідну освіту...» [190, с. 27]. Слід відзначити, що визначення високих моральних якостей осіб, які можуть займатися педагогічною діяльністю, передбачає наявність чесності перед собою і перед дітьми: чесний педагог не викладатиме предмет, з якого він не здобув відповідної освіти, засвідченої дипломом, не вводитиме в оману невідповідним до своєї кваліфікації викладанням і дітей, і їх батьків. А якщо до цього змушують незалежні від нього обставини, відверто попередить про це. Цим самим буде забезпечена моральна цілісність, внутрішня несуперечливість освітньо-кваліфікаційних умов навчання й виховання та попереджена поява психогенних дисгармоній.
Практичне здійснення педагогічно-психогігієнічного контролю в даному напрямку полягає в перевірці достовірності даних: фронтальні та вибіркові перевірки окремих регіонів, районів, освітніх закладів, звіряння документів, зокрема оригіналів дипломів про освіту, найменувань посад за записами у трудових книжках, наказах про призначення й переведення педагогічних працівників з фактично виконуваними педагогічними функціями.
Для відстеження кваліфікаційної процесуальності ми розробили методику визначення коефіцієнта якості педагогічної кваліфікації (L).
Цей коефіцієнт визначається на основі даних атестації педагогічних працівників і встановлення за її наслідками (підтвердження, не підтвердження) педагогічним працівникам з повною вищою освітою та освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра другої, першої або вищої кваліфікаційних категорій. Умовами експерименту, який ми провели, передбачалось, що атестації передує підвищення кваліфікації педагогічних працівників не рідше одного разу на п’ять років з обов’язковим складанням відповідних кваліфікаційних випробувань з українознавства, педагогіки, психології та навчального предмета з методикою викладання. За їх результатами видавалось кваліфікаційне посвідчення із зазначенням відповідності теоретичної підготовленості педагога кваліфікаційній категорії, за стандартом якої проводились категоріальні випробування.
Відношення кількості педагогічних працівників, які підвищували власну кваліфікацію протягом п’яти останніх років і атестовані із встановленням (підтвердженням) однієї з кваліфікаційних категорій, до загальної чисельності педагогічних кадрів дало можливість визначити коефіцієнт якості педагогічної кваліфікації (L) за формулою:
| Т | = L, | (3.5) | ||
| В |
де кількість педагогічних працівників, яким встановлені кваліфікаційні категорії (друга, перша або вища) була позначена нами Т.
Таким чином, педагогічно-психогігієнічний контроль за коефіцієнтами якості педагогічного персоналу, загальними коефіцієнтами освітньо-кваліфікаційного рівня педагогічного персоналу, коефіцієнтами якості педагогічної кваліфікації дозволяє створити заохочувально-спонукальний механізм освітньо-кваліфікаційної процесуальності педагогічних працівників у загальнодержавному масштабі, включаючи персонал усіх регіонів, областей, міст, районів та освітніх закладів, кожного педагога, оскільки, крім зовнішніх, стимулюючих до оновлення знань і умінь умов, відбувається легалізація їх власних пізнавальних потреб і домагань.
Інші заохочувально-спонукальні механізми забезпечення освітньої процесуальної на рівні початкової, базової та повної загальної середньої освіти були розроблені нами для учнів, батьків або осіб, що їх замінюють.
У розробленні цього механізму ми виходили з того, що здобуття повної загальної освіти є не тільки обов’язком, а й правом кожної дитини, підлітка, юнака. Практичне заохочення до реалізації цього права - його фінансове забезпечення за кошти держави. Обов’язковість повної загальної середньої освіти покладає відповідальність за реалізацію цього права як на державу, так і на особу. До повноліття, тобто до 18 років, – основна відповідальність покладається на батьків або осіб, що їх замінюють, крім випадку відповідальності за здобуття повної середньої освіти дітьми-сиротами та дітьми, чиї батьки позбавлені батьківських прав, яка повністю належить державі.
Окреслення даної відповідальності батьків або осіб, що їх замінюють, було виконане в розробленому нами формулюванні статті «Обов’язки батьків і осіб, що їх замінюють, у здійсненні повної загальної середньої освіти дітей»: «Батьки і особи, що їх замінюють, зобов’язані забезпечити умови для здобуття дітьми повної загальної середньої освіти. За ухилення батьків або осіб, що їх замінюють, від виконання даного обов’язку з них стягується вартість витрат, необхідних для забезпечення умов здобуття дітьми повної загальної середньої освіти.
У разі систематичного ухилення батьків або осіб, що їх замінюють, від виконання даного обов’язку за рішенням суду, дитина передається в заклад суспільного виховання на визначений строк або визначаються інші умови, достатні для продовження або завершення загальної середньої освіти».
Таким чином, був визначений механізм морального та матеріального впливу на батьків або осіб, що їх замінюють, з метою морально-матеріальної відповідальності як держави, так і її громадян.
Для забезпечення цілісності впливу заохочувально-спонукального механізму освітньої процесуальності на юнаків і дівчат, які досягли повноліття, нами була розроблена система активізації ролі суспільно-економічних суб’єктів. Дана система передбачає внесення до податкового законодавства норм диференціації розміру оподаткування залежно від освітнього цензу працюючих на підприємстві, в установі, в організації незалежно від форм їх власності. За цією системою, встановлені розміри оподаткування, передбачені чинним законодавством для всіх суб’єктів господарювання, зберігаються на рівні загальнодержавних норм при повному виконанні підприємством, установою, організацією обумовленої чинним законодавством загальноосвітньої норми – наявності у кожного працівника як мінімум повної загальної середньої освіти, підтвердженої документом встановленого зразка (атестатом).
При використанні праці осіб, що не мають, як мінімум, повної загальної середньої освіти, загальний розмір оподаткування збільшується на 5% за кожного працівника, прийнятого на роботу без мінімального освітнього рівня. При використанні праці осіб, які не здобули базової загальної середньої освіти, розмір загального податку збільшується до 10% за кожного з таких працівників. Умовою даного порядку оподаткування є досягнення особами, що не закінчили базової загальної середньої школи, віку 16 років, а особами, що не здобули повної загальної середньої освіти, віку 18 років.
Для осіб, що не мають закінченої базової загальної середньої освіти, після досягнення ними віку 16-ти років за усіма місцями їх роботи стягується податок «За незакінчену базову загальну середню освіту» в розмірі 5% загальної суми нарахованого заробітку. Після досягнення цими особами 18-річного віку цей податок подвоюється і становить 10% від загальної суми заробітку. На період навчання, що підтверджується відповідним документом (довідкою), утримання цього податку припиняється.
Для осіб, які не мають повної загальної середньої освіти при наявності базової, після досягнення ними 18-річного віку за усіма місцями їх роботи утримується податок «За незакінчену повну загальну освіту» в розмірі 5% загальної суми заробітку. На період навчання, що підтверджується відповідним документом (довідкою), утримання цього податку припиняється. Навчання у середньому або вищому закладі освіти базового рівня припиняє утримання цього податку на весь його період. Виняток складають, крім осіб, що навчаються за денною, вечірньою, заочною та іншими формами навчання, випускники навчально-виховних закладів для дітей з вадами фізичного або розумового розвитку, інших установ соціальної допомоги й реабілітації.
Таким чином, різну матеріальну відповідальність за втілення освітньої норми – здобуття усіма громадянами повної загальної середньої освіти – однаковою мірою несуть і власники, і фізичні особи – юнаки та дівчата після досягнення ними відповідного віку. Відповідальність батьків або осіб, що їх замінюють, переходить до тепер уже повнолітніх громадян.
Розроблений нами соціально-педагогічний прогноз свідчить про те, що застосування викладеного підходу не призведе до побічних негативних наслідків, включаючи погіршення криміногенної ситуації в більшій мірі, ніж це відбулось внаслідок дії норми освітнього законодавства 1991-1996 років про обов’язковість навчання тільки до 15-річного віку. Так, дані Міністерства освіти України не засвідчують виявів антисуспільних чи інших дезадаптивних дій з боку підлітків і юнаків, які з досягненням 15-річного віку були позбавленні можливості навчатися далі: «Статистика останніх років показує тенденцію до зростання кількості підлітків, які, досягши 15-річного віку, не здобули неповної загальної освіти.
Якщо число тих, хто закінчував старшу школу і не одержував атестата про повну загальну освіту, впродовж останніх 4-х років (з часу введення Закону про освіту) лишалося стабільним (0,3-0,4 %), то число тих, хто по досягненні 15 років не одержав свідоцтва про неповну загальну середню освіту різко зросло.
У 1993 році таких було 15203 чол. (2,3%), у 1994 році – 19744 чол. (3%). Таке становище зумовлене положенням Закону про освіту, за яким обов’язковим є віковий, а не освітній ценз молоді. Після обов’язковості загальної середньої освіти наше суспільство не готове до такої норми закону. Крім того, це суперечить одному з найголовніших принципів освіти в Україні – гуманізму» [188, с. 9].
Наведені дані показують, що норма чинного з 1991 року освітнього законодавства, визначена як антигуманна, щороку протягом 1992-1996 років (протягом першого півріччя 1996 року) залишила за межами школи в середньому з урахуванням відсотка зростання 20 804 учні або всього за 4,5 роки – 93618 учнів.
Асоціальність їх життя, як свідчать наведені дані, не перевищила загальної міри антигуманності, встановленої нормою закону 1991 року.
Розроблена нами система стимулів і спонукань, спрямована на відновлення освітньої процесуальності дітей, підлітків та юнаків щодо здобуття ними повної загальної середньої освіти, за нашим соціально-педагогічним прогнозом, набуде необхідної сприятливої динаміки, включаючи повернення до навчання переважної частини тих, хто за освітнім законом 1991 року залишився за межами школи.
Слід прогнозувати їх навчання у вечірніх (змінних) та заочних базових і повних середніх загальноосвітніх школах, школах екстернів, зважаючи на те, що підтвердження факту навчання за будь-якою його формою, як це передбачено розробленою нами системою, припиняє утримання підвищених на 10% і 5% податків «За незакінчену базову загальну середню освіту» і «За незакінчену повну середню загальну освіту». Припинення на період здобуття загальної середньої освіти підвищених на 10% і 5% загальних розмірів оподаткування прибутків підприємств, установ та організацій усіх форм власності сприятиме збереженню робочих місць за цією категорією молоді.
Цілісне застосування розглянутого заохочувально-спонукального механізму для втілення даної норми освітньої якості суспільства дає змогу зрівноважити міру відповідальності усіх причетних до її реалізації суб’єктів:
– держави;
– батьків або осіб, що їх замінюють;
– власників виробничої сфери;
– особи.
На рівні високої (вищої) освіти створена нами система заохочувальних і спонукальних чинників враховує результати соціально-педагогічного, зокрема андрагогічного, прогнозу щодо розвитку українського суспільства. Даний прогноз має такі три основні виміри:
– найближчий, який полягає у необхідності забезпечення всіх сфер духовно-інтелектуального та матеріального виробництва фахівцями з відповідних спеціальностей, що за якістю набутої освіти й кваліфікації задовольняють потреби суспільства й держави;
– середній, що полягає в реалізації загальносуспільної мети духовно-інтелектуального об’єднання нації; це об’єднання вбачається у сподіваннях на місію нової української інтелігенції, яка виступає не тільки вузьким фахівцем, носієм певної суми спеціалізованих знань, а насамперед творцем духовно-інтелектуальної культури народу;
– віддалений, що полягає у перетворенні України на країну переважно наукомісткого способу виробництва шляхом створення розгалуженої системи підготовки науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, витребуваності цих кадрів у зв’язку із запровадженням мінімального рівня освіченості, що відповідає спочатку базовій, а потім повній вищий освіті та кваліфікаційному рівню спеціаліста, магістра. Серед пріоритетів національної вищої освіти, які забезпечують суспільно-культурні виміри психогігієни, сприяють збільшенню національного потенціалу життєздатності, слід виділити ті, що визначають неповторність і унікальність духовно-інтелектуального обличчя українського народу й України серед інших народів та інших держав світу. Названий пріоритет пов’язаний також із тим, що ці напрямки духовно-інтелектуального освоєння світу тривалий час перебували у стані соціальної депривації, фрустрації, а в окремих випадках – вираженої кризи.
Така тенденція закономірна не тільки для розвитку української нації, а й інших націй світу у відповідні періоди відновлення духовно-інтелектуальної цілісності власних суспільств. Це підтверджує приклад, наведений визначним українським вченим – філософом, мовознавцем і педагогом І.І.Огієнком: «Славний сербський учений, що надзвичайно багато зробив для розвитку своєї національної культури (історія, література, мова), Любомир Стоянович, закінчивши гімназію, збирався був вступити на природничо-математичний факультет. Один із учителів його, сербський патріот Мамчил Іванич, відговорив Стояновича від цього і скерував на факультет історично-філологічний оцією для всіх національне неміцних народів історичною думкою: «Природничі й математичні науки розробляють і інші народи, й ми маємо можливість користатися їхніми трудами; а науки національні, коли самі не будемо їх плекати, чужинці не стануть розробляти за нас, а коли й будуть, то не так, як треба, – ми самі повинні тим зайнятися» (автобіографія, «Годишняк Срп. Кр. Акад. Наук», XXXII, 153). Усі наші вчені мусять завжди пам’ятати це якнайглибше...» [191, с. 339-340].
Відзначимо, що пріоритет у цих напрямах вищої освіти і підготовки національних педагогічних кадрів створює необхідні передумови для розв’язання надзвичайно гострої проблеми вищої школи і наукових установ, пов’язаної з відпливом кваліфікованих викладачів і науковців. Дана ситуація підтверджує дисбаланс закладеної світоглядним спрямуванням попередньої системи вищої освіти: проголошуваний примат матеріального над духовним у змінюваних умовах реалізує себе. Однак не слід думати, що цей дисбаланс притаманний тільки певній суспільній формації і створеній нею освітній системі, що відходить у минуле. Аналогічне явище, характерне для існуючої європейської цивілізації, наводить іспанський мислитель X.Ортега-і-Гассет: «У сучасній Європі життєвий рівень вищий, ніж будь-коли в людському минулому; але коли дивитися в майбутнє, треба побоюватися, що вона не дотримає своєї висоти чи не досягне вищого рівня, а натомість відступить і впаде до нижчих щаблів» [66, с. 153].
Причини відтоку спеціалістів у галузі природничо-математичних дисциплін і техніки до інших країн (зовнішня еміграція) та їх перехід до матеріально насичуваних комерційних структур (внутрішня еміграція) належать у своїй більшості – і це підтвердило інтерв’ювання 86 мігрантів – до факторів, зумовлених високою матеріальною зацікавленістю при збереженні в основному змісту наукової або нетворчої спеціалізованої роботи: набагато вища оплата праці, створення не ними, а для них зацікавленими замовниками більш забезпечених умов праці, комфорту життя тощо.
Як встановлено нашим дослідженням, ситуація, з якою Україна зіткнулась лише в 90-х роках із відкриттям кордонів, не нова для багатьох країн Європи і світу. Економічні розрахунки підтверджують оперативну господарську перевагу строкової оплати праці підготовлених фахівців за наймом над фінансуванням їх підготовки, зокрема в галузі вузьких, часто перехідних спеціалізацій. Це створює ринок інтелектуальних найманців, що мігрують від одного роботодавця до іншого, часто обертаючи взаємовиключні інтереси конкуруючих замовників у предмет власного зиску. Проте науковці та спеціалісти, що працюють у гуманітарній сфері, особливо ті, що спеціалізуються у звичаєвості, мові та історичній пам’яті конкретного народу, предметом найму й перекупівлі, як правило, стати не можуть, оскільки загальноцивілізаційний ринок передбачає конкурентну боротьбу за накопичення матеріальних цінностей, а не духовних, призначених для самореалізації природної унікальності кожного народу,
Усвідомлення цих реалій створює основу для повномірного розвитку всіх науково-освітніх напрямків з наданням пріоритету тим з них, що визначають духовно-інтелектуальну неповторність української нації і цим обумовлюють привабливість її культури та унікальність змісту вищої освіти.
Трансляція цієї унікальності в підготовці фахівців усіх галузей знань дає змогу здійснювати їх духовно-інтелектуальне об’єднання, забезпечити різнобічність формування їх особистості й творчого самовираження як основи виховної та освітньо-кваліфікаційної норми вищої освіти.
Наголосимо на тому, що вакуумом виховної системи вищої освіти є розвиток почуттів. Недостатність або ж відсутність цілеспрямованого розвитку духовно-почуттєвої сфери перешкоджає реалізації пізнавально-творчих можливостей спеціаліста, зміцненню моральних засад його професійної діяльності, повноцінному вияву приязні й любові до власної родини, батьків, колег, співгромадян, рідної країни, виявляється в психогенних дисгармоніях власного професійного й особистісного становлення. Все це, як правило, детермінується вузькістю спеціалізації, з позиції якої майбутній фахівець привчається розглядати світ і себе в ньому, сформованої професійним утилітаризмом і механістичністю.
Тому розвиток почуттів засобами навчальних, зокрема гуманітарних, дисциплін вищої школи є фактором, що служить:
– формуванню любові до своєї Батьківщини, що є найголовнішим складником усвідомлення, участі в утворенні й реалізації загальносуспільної мети,
– привабливості української вищої освіти як найважливішого компоненту заохочувально-спонукального механізму освітньої процесуальності на освітньо-кваліфікаційному рівні.
Крім заохочувальних детермінант, які належать до духовно-звичаєвої сфери, розроблена нами система передбачає спонукальний механізм матеріального забезпечення освітньої процесуальності на освітньо-кваліфікаційному рівні.
Активізація спонукального впливу власників як духовно-інтелектуального, так і матеріального виробництва, до участі в якому готується спеціаліст, полягає у забезпеченні ними відповідності одержаної у вищому навчальному закладі освіти й кваліфікації змісту виконуваної роботи.
Економічний механізм даного забезпечення полягає у стягненні окремого податку з працюючих «За невідповідність кваліфікації» в розмірі 10% загальної суми заробітку. Такий підхід дасть змогу зрівноважити відповідальність власників виробництва до його належного кадрового забезпечення з відповідальністю кожної особи, яка бере в ньому участь.
Соціально-педагогічний прогноз введення окремого податку «За невідповідність кваліфікації» свідчить, що даний захід призведе до поступового, але динамічного скорочення кількості «практиків», що оволоділи навичками певної діяльності безпосередньо в процесі виконання окремих видів робіт, часто не усвідомлюючи важливих її закономірностей, викличе прагнення здобути відповідну кваліфікацію, щоб забезпечити власну відповідність виконуваній роботі. В значній частині випадків це послужить підставою для працевлаштування молодих спеціалістів з відповідною кваліфікацією для виконання робіт, які раніше проводились неспеціалістами.
У цілому введення 10%-го податку «За невідповідність кваліфікації» сприятиме утвердженню морального авторитету й престижу кваліфікованої праці, здобутої у вищих навчальних закладах кваліфікації, стимулюватиме розвиток вищої школи.
На рівні фахового удосконалення спеціалістів створення системи заохочень і спонукальних чинників відзначається особливою багатофакторністю і необхідністю взаємоузгодження великої кількості особистісних, професійних, суспільних і державних механізмів діяльнісного розвитку.
У зв’язку з цим необхідно підкреслити гуманістичну сутність важливої методологічної засади, що супроводжує розвиток цивілізації протягом тисячоліть, найбільш яскраво виявляючись у періоди її розквіту. Це основна суспільна мета виховання, яка полягає у втіленні ідеї людської досконалості. Її витоки, виразно окреслені у давньогрецькій і римській культурах, переймаються й розвиваються християнством. Так, вчений-богослов І.Сирин, посилаючись на Псевдо-Діонісія Ареопагіта, виділяє три чини людей: чин новоначальних, чин середніх і чин досконалих. Відповідно розрізняються і три ступені пізнання світу: перший ступінь – людина зовнішня, коли пізнання йде за плотською хтивістю; другий ступінь – людина внутрішня, що визначає собою перехід людини від першого ступеня до душевних роздумів і бажань; третій ступінь пізнання – ступінь досконалості, коли пізнання підноситься над земним і випробовує свої міркування про те, що приховано від очей всередині.
Прагнення до набуття досконалості виразно окреслилось у «золотому віці» розвитку української культури, зокрема науки й освіти, – XVII столітті. Ідея досконалості духу розглядається як шлях до найточнішої подоби велемудрого Бога, «...нагадуючи кожній людині і навчаючи кожну людину всякої мудрості, щоб учинити кожну людину досконалою во Христі» [181, Кн. Нов. Запов., с. 232].
Відповідно до цієї культурної, виховної та освітньої парадигми у 40-х роках XIX століття зародилася ідея спеціалізованого удосконалення фахівців, які власною особистістю справляють вплив на людину, і близько двадцяти років дебатувалась на з’їздах земських лікарів. Їх право на оновлення спеціальних знань було закріплено височайшим повелінням Державної ради Російської імперії 31 травня 1865 року «Про шляхи і способи вдосконалення лікарів». Заслуга формування ідеї створення спеціалізованого закладу вдосконалення належить професорові М.Ф.Здекауеру, який чітко висловив її в листі великій княгині Олені Павлівні і в копії – M.I.Пирогову. Практичне втілення її здійснив професор Е.Е.Ейхвальд, що став засновником і першим директором Імператорського клінічного інституту для вдосконалення лікарів. Відкриття цього закладу для післяуніверситетського вдосконалення лікарів відбулось 21 травня 1885 року о 10-й годині ранку.
«Неможливо вимагати, – сказав у своїй першій актовій лекції Е.Е.Ейхвальд, – щоб у даний час молоді лікарі залишали медичні факультети з тим запасом практичних знань і з тією досвідченістю, які можуть бути одержані тривалою практичною, а особливо лікарняною діяльністю» [192, с. 174].
Досвід новоствореного інституту, що вивчався делегаціями Німеччини, Великобританії та Австрії, викликав переорієнтацію вдосконалення фахівців у Західній Європі.
Слід відзначити, що в Україні перший заклад післяуніверситетського вдосконалення для набуття випускниками практичних навичок учительської діяльності був заснований 1 січня 1859 року у формі спочатку педагогічної семінарії та педагогічних курсів при Київському університеті св. Володимира, а пізніше – земських учительських курсів, вищих педагогічних курсів, Української Педагогічної Академії (1917), Інституту Б.Грінченка (1919), Київських вищих педагогічних курсів ім. Б.Грінченка (1922-1923), Київського міського інституту вдосконалення вчителів (1939). Один з перших закладів післяуніверситетського вдосконалення вчителів, який поклав початок як їх педагогічній освіті, так і фаховому удосконаленню, поєднаному з практичною роботою, був створений, як ми відзначили, – 1.01.1859 р., – за педагогічним обґрунтуванням M.I.Пирогова.
Разом з тим потребують подальшого вивчення андрагогічні умови, які визначили необхідність проведення такого обґрунтування і його практичної реалізації в закладі післяуніверситетського вдосконалення вчителя. Історично-педагогічні джерела свідчать, що на Україні вчительство й раніше дбало про самоорганізацію власного фахового вдосконалення.
Виходячи з наведених фундаментальних засад історичного руху гуманітарного пізнання, мету якого визначала ідея людської досконалості, методологічно точним буде визначення цього фахового педагогічного процесу як удосконалення вчителів, лікарів. Тобто насамперед усвідомлення цих фахівців як людей, належних до здійснення відповідної суспільно-професійної ролі – навчання, лікування. Отже, їхня соціальна й психофізична досконалість є ідеалом суспільства й держави, який, здійснюючись у вихованні, освіті, лікуванні людей, зокрема дітей і підлітків, стає виховною і андрагогічною нормою людини, її вихованості, психічного та фізичного здоров’я.
У зв’язку з цим необхідно розглянути й звужені, а також відверто хибні методологічні підходи, що набули обігу у сфері державного управління освітою, масовій педагогічній свідомості. Оскільки вони вже закладені на рівні освітнього понятійного апарату і його термінології, розглянемо саме це.
Поняття «післядипломна освіта» утворене внаслідок неточного перекладу англійського відповідника «Pastgraduate studies», що буквально позначає навчання після закінчення, після певної грані, межі на здобуття ступеня магістра, доктора наук. У варіанті, запропонованому для понятійного вжитку в освітній системі України творцями цього перекладу, етимологічна свідомість того, хто сприймає ці утворення, розрізняє таке значення: після – «через деякий час» і «диплом» як слово грецького походження, що позначає складений удвоє лист. Отже, буквально – «через деякий час після складеного удвоє аркуша». Виникає запитання: що ж може відбутися після набуття складеного удвоє аркуша? Логічним є висновок: або нічого далі відбуватися з людиною не може, або може відбутися безкінечне повторення того, що вже відоме нам, – безперервна монотонність набуття нових складених удвоє аркушів – дипломів, рівнозначних першому. У даному випадку нормою психічного уявлення мети освітньої процесуальності виступає одновимірність заданого в її умові параметру. Це виключає появу нових почуттів, оскільки повторення пережитого відновлюватиме тільки спогад про них, їх константні й певною мірою пригаслі виміри, й відповідно – нових, інших уявлень і думок.
З іншого боку, якщо взяти за основу освітньої процесуальності першу частину логічного висновку, наведеного нами, про те, що після аркуша, складеного вдвоє, він уже не повторюватиметься, поняття «післядипломна» (освіта) створює сферу невизначеності: називається межа, за якою перебуває невизначена сфера. Стан невизначеності був названий А.О.Дерновою-Ярмоленко «болісною Парфенівською реакцією, що руйнує
